Рай на двох

Si no te tuviera a vos…

 

-         Ти дурепа! Нащо ти взагалі лізеш у мої справи? Не можу тебе більше бачити! – кричав голос Мії у її голові.

-         З тебе зовсім ніяка подруга, ти тільки і вмієш, що псувати всім життя – повторював Ману.

-         Твоя мама завагітніла випадково, розумієш. Я не хотів... не планував тебе, - Октавіо.

-         Доню, ти вчинила погано. Ти завжди завдаєш тільки болю, - це була вже Соня.

-         Ти мені не потрібна, Маріссо. Йди собі, мені це байдуже, - лунав голос Пабло, - Я тебе більше не люблю.

Марісса тримала в руках лезо.

Щойно вона зрізала свої яскраві дреди, і тепер намітила собі непогану смужку на зап’ясті. Вона не бачила сенсу продовжувати жити, вона завдає усім тільки шкоду, особливо тим, кого любить.

„Якби тільки... якби ж тільки” – думки плуталися у неї в голові, збігалися і розходилися знову. Вона не знала, чого чекала, просто не могла більше так... уві сні.

-         Зачекай, Маріссо, - зненацька озвався до неї знайомий голос. Вона різко обернулася.

-         Лука? Ти що тут робиш?

-         Тобі здалося, що я Лука? Цікаво, цікаво... – промугикав собі чоловічок, і справді на вигляд як Лука Колуччі.

-         Ти хто? – різко спитала Марі, витираючи сльози з обличчя, - І що ти тут робиш?

-         Важливо, що ти тут робиш. Ти ріжеш собі вени, хочеш завершити життя самогубством.

-         Тобі яке діло? Що хочу, те й роблю.

-         Ти тільки що бажала не просто померти, а щоб тебе ніколи не було, і ти не змогла завдати усім, кого любиш, зайвого болю, чи не так?

-         Ну... так. То й що? – буркнула Марі.

-         А те, що я – втілення часу. Я можу так зробити, що ти взагалі не народишся. Хочеш зі мною побачити, що з того вийде?

-         Ти що, геть хворий? Може, у мене марення. Я знала, що такий день прийде. Десь у мене був телефон психіатричної лікарні...

-         Мене тільки ти бачиш, Маріссо, але я справжній. І я не вигадую.

-         Ти справді можеш зробити так, щоб мене взагалі не було? – із сумнівом запитала Марі.

-         Можу. Підеш зі мною?

-         Так.

Вона завагалася на хвилину, але дала йому свою руку. Світ навколо став бузковим туманом, і так же раптово став яскравим. Тільки зовсім іншим. Школа змінилася лікарнею. По всьому видно, що дорогою. Медсестри у білому і жінки у жахливих плямистих сукнях снували туди-сюди по коридорах, а рідкі чоловіки тиснулися в кутки, почуваючи себе як на Місяці.

-         Що це, Луко?

-         Я не Лука, але якщо тобі так зручно, можеш так мене називати. Це гінекологія, не бачиш.

-         І нащо ми тут? Мама народить мене назад?

-         Соня Рей зараз робить аборт. Як бачиш, нічого особливого я не зробив, тільки дозволив Октавіо вмовити твою маму позбутися дитини.

-         Фу, яке гидке слово.

-         І сама дія не краща, дівчинко. У Соні більше не буде дітей. Їй 17, це її перший аборт, і хоча він буде дорогим, все одно невдалим.

-         Ти що таке кажеш, придурок?

-         Це правда. Ти не хвилюйся так, тобі ще багато чого доведеться дізнатися.

-         Ти покалічив мою маму? Сволото, я тебе приб’ю.

-         Соня сама себе покалічила. Якби вона не зробила аборт, було б ще щось.

-         Але ж не було коли...

-         Коли була ти – так, не було. Але ти хотіла, щоб тебе не стало. Щоб тебе було стерто з пам’яті, зі світу взагалі. Ось ми тебе і стираємо.

Він підвів її до високого дзеркала.

У світлій білій кімнаті лежали немовлята, а навпроти, біля такого ж вікна, плакала висока дівчина. Марі ледве впізнала свою стару – така вона була маленька, зовсім ще дитина, і самотня.

-         Вона плаче?

-         Ну звісно... вона хотіла мати дитину. Їй було лячно, але вона не була б самотньою.

-         І що буде далі?

-         Далі? Соня зробить кар’єру моделі, потім актриси.

-         Так, знаю... і вийде заміж за Франко і житиме довго і щасливо.

-         Взагалі то ні. Вона ніколи не познайомиться з Франко Колуччі, тим паче не вийде за нього заміж. У Соні Рей взагалі не буде родини, окрім Пепи.

-         Ні? Чому ні?

-         Бо твоя мама не знайде його, не буде у школі, не побачить Мію... І ще – вона не зможе народити чоловікові дитину.

-         Це жахливо... Але це все не могло статись через мене!

-         Ні? Саме ти була її сім’єю, завдяки тобі вона познайомилася з майбутнім чоловіком, та навіть з другою дочкою.

-         Невже вона не могла знайти нікого іншого?

-         Могла. Але їй це просто не було потрібно.

-         Забери мене звідси. Я не можу більше на неї дивитися. Вона така сумна...

-         Це найсумніший день її життя, дівчинка.

Він взяв її за руку, і вони опинилися у залишеному будинку, в обшарпаній кімнаті на протязі.

-         Ти хочеш сказати, що мама опинилася тут? Вона бідувала?

-         Твоя мама не єдина, кого ти маєш побачити. Зараз тобі мало б бути 14, майже 15. пам’ятаєш той час?

-         Я не страждаю на склероз, Лука. Це було лишень рік тому.

-         Хлопчик, у якого були проблеми з Бустаманте. Чий брат потрапив у в’язницю.

-         Начо втік від мене, ти це знаєш. Навіть братику я тільки заважала. Лухан казала, що я не даю йому дихати.

-         Ну то подивися, як він без тебе дихає. „Друзі” його брата забрали малого до себе. Він вже двічі залазив у будинки, і ще раз йому поталанить. На четвертий його спіймають, і він потрапить до дитбудинку, потім до іншого, а в 14 – до в’язниці для неповнолітніх.

-         Ти з мене знущаєшся? Чому? Він такий розумний, він міг...

-         Не міг, Маріссо. Без тебе він ніколи не повірить у себе.

-         Я не вірю. Він страждає через мене, він страждає без мене... Чому все так?

-         Ефект метелика, чула про такий?

-         Не дурна. Знаю.

-         А твоє життя проти метелика – справжній птеродактиль.

-         Ха-ха, як смішно. Мія з Ману точно щасливі, що мене немає. Ману вдало приховав мабуть свою інтрижку з Сабріною.

-         Зовсім ні. Подивися сама.

Мія Колуччі страждала. Вона плакала, бо її мачуха, Мерседес Легісамон-Колуччі, відсилала її до жахливого закритого пансіонату у Швейцарії. Вона плакала, бо ніколи не побачить більше своїх подруг Віко і Фелі, бо ніколи не наважиться зізнатися Мануелю Агірре в своєму коханні.

-         Стоп, як не зізнається? Вона не зізнається йому в коханні?

-         Ти забула, як влітку їх примирила?

-         Ні..

-         Ну то без тебе вони так і будуть ховати одне від одного свої почуття. Тож ніякої „інтрижки” з Сабріною не буде, і ти не підслухаєш розмови Ману і Пабло про неї, і не розкажеш Мії – ти цього хотіла?

-         Так, я просто хотіла, щоб усі були щасливі.

-         Дурненька. Щастя для усіх не буває, воно у кожного своє. І тим паче на нещасті його не побудуєш.

-         Ай, який ми розумний! Мене не цікавить твоя дешева філософія.

-         Ну то слухай. Франко і Мерседес одружаться, і адвокатша знайде спосіб вижити з родини Мію. Луз і Ману досі доводять Мію до сліз, але вона так і не вирішить зізнатись йому в коханні. Групи Erreway також без тебе не буде, бо Мія не ризикне всупереч волі батька вийти на сцену, Фелі лякатиметься публіки, а Пабло взагалі на гарячому зловить батько, і він не зможе тобою прикритись.

-         Скільки гарних новин. Ти ще скажи, що хтось помер.

-         Так. Батько Ніко ніколи не вийшов з лікарні, бо не отримав чека за ваш перший виступ.

-         Але ж Ману знайшов гроші.

-         Знайшов, але надто пізно.

-         Ще якісь світлі новини?

-         Ложа і Блас морально знищили Лухан...

-         Стоп, яка Ложа? Маркус з нею розібрався!

-         Тільки заради тебе. Ти давала йому силу і сміливість, без тебе він не зміг увійти до неї. Він відмовив Ману в допомозі.

-         Чимдалі краще. А що Луна і Ніко? Вони точно одружилися.

-         Знову ні.

-         Як ні? Тут я точно нічим не допомагала!

-         Опосередковано. Луна взагалі не повернулася до школи, залишила її ще на початку року. Вона поїхала до Сен-Луїсу з батьками і Флор. Вона навіть не знає, що могла б покохати Ніко і стати Провенсою замість Фернандес.

-         Це так сумно... але хоча б вона не нещасна.

-         Насправді вона самотня. В її житті немає нічого окрім Флор.

Марісса Піа Спіріто почала вагатися.

Можливо, її життя не було таким вже бездарним і непотрібним, як вона вважає.

-         Я точно знаю, що Пабло без мене щасливий, - була її остання спроба.

-         Щасливий? Не знаю, можливо.

-         Як не знаєш? Ти про всіх усе знаєш.

-         Ніхто не знає, що на тому світі.

-         Що ти таке городиш?

-         Пабло вже майже рік як немає в живих.

-         Що?

-         Дивись.

Він переніс її на похмуре сіре кладовище. І хоча сонце яскраво сяяло і день був чудовий, у дівчини по шкірі побігли мурашки. Вона не розуміла. Пабло загинув? Як? Чому?

-         Тебе не було, щоб захистити його від Серхіо, щоб поїхати в Росаріо, і тебе не було, щоб рятувати його від депресії, коли він дізнався правду про Паулу. До того ж не було найголовнішого в його житті – групи, і музика залишила його... Чого ти чекала?

-         Тобто він?

-         Угу. Він – справжнісінький самогубця.

-         Це не може бути правдою!

-         Це – люди, яких ти любиш, тільки без тебе.

Марі не помітила, що плаче. Не помітила, як опинилася знову в своїй кімнаті з лезом у руках.

-         Ти сама маєш зробити свій вибір, Маріссо. Якщо ти зараз скажеш так, то цей світ стане справжнім.

-         А якщо ні?

-         То можеш жити далі.

-         Але я не хочу жити далі...

-         Ти маєш ще багато чого зробити.

-         Не буду нічого слухати! Йди геть! – кричала вона, – Ні. Ось тобі моя відповідь. Ні!

Лука посміхнувся і зник – не розчинився у повітрі чи ще щось зі спецефектами, а просто зник.

Але Марі й досі тримала в руках лезо, порізане волосся стирчало в усі сторони, а сльози річками текли по обличчю.

 

…como costaria sobrevivir?

Лезо ледь тремтіло в її руці, але вона не наважувалася його впустити.

Через струмені сліз вона бачила, що порізаний зошит валяється на підлозі, але вже без намальованого на ньому імені. Вона відразливо майже позривала з руки браслети і годинник. Її зап’ястя було тонким, білим... якраз легко дістатись до вен.

-         Ні, Марі, що ти робиш! Не треба, - роздався крик з її спиною.

-         Знову?

Але це був не Лука. За її спиною стояв Ману.

У цей саме момент її зламало. Вона впала на підлогу, її тіло здригалося від плачу. Ману підбіг до неї, але вона відштовхнула його руку.

-         Мені не потрібна твоя допомога.

-         Марісса, дорогенька...

-         Ой, не треба мене дорожити, - криза майже минула. Марі більше не збиралася різати собі вени. Вона не стане сірою плямою на кладовищі.

-         Ти впевнена, що...

-         Якщо мені щось і треба, то не від тебе, Мануель. Тут ти нічого не зробиш і нічим не допоможеш.

Марі різким рухом відкинула до кута кімнати лезо. Ману тихенько вийшов, щоб тільки не спричинити чогось гіршого.

Сльози висохли. Вона не розуміла вже, через що плакала. Марісса Піа Спіріто не плаче. Вона сильніша, сильніша від усіх. Вона не стане більше собі зраджувати, якщо треба – вона просто знищить усіх, хто їй заважає.

І почне вона з Сабріни. Якщо її сестра страждає, вона не сидітиме склавши руки.

Маркус, любий Маркітос ніколи не відмовлявся їй допомагати, і за кільки хвилин вони дістали з якогось порно-сайту жахливу фотку, якою тільки що вночі вовкулаків лякати, і ще за хвилину приклеїли до неї у фотошопі голову того дурного дівчиська. Збільшили, роздрукували і розклеїли по школі разом з Лухан. Ніч пройшла недарма.

Наступного ранку у Дунофа ледь не стався напад, - але нічого, навіть Бласові погрози і крики не залякали курс. Фактично, якби вони і знали, хто це зробив, не змогли б сказати, бо давилися від реготу. Заплакана, як коровисько, Сабріна ховалася по кутках і від тих пір не наважувалася надягти навіть мінімальне декольте, що вже казати про спідницю вище колін.

Але на цьому її неприємності не скінчилися. Марі значними хитрощами підмінила її контрольну з математики, і Рената, привселюдно засоромивши дівчину, вліпила їй аж дві двійки. Тепер вона мала відпрацьовувати алгебру в березні.

 

-         Мія, нам потрібно поговорити...

-         Знаєш, ацтек, можеш казати що хочеш, я тебе не слухаю.

-         Навіть якщо це про твою сестру?

-         Що ти можеш знати про Маріссу, мавпа, - білявка робила вигляд, що його не існує.

-         Те, що вчора вона ледь не порізала собі вени. І якби я випадково не проходив повз її кімнату, вона була б вже мертвою.

-         Ти брешеш, Марі такого не зробить... – Мія завагалася.

-         Знаєш що, пустоголова лялько? Ти дбаєш тільки про себе, і не бачиш, що в тебе під носом страждають люди. Можеш далі так і робити, я сам подбаю, щоб Марісса не залишалася наодинці.

-         Іди краще дбай про свою коханку, придурок! А про свою сестру я вже сама якось...

-         Якось – те слово. Тобі тільки-но зателефонує Віко, і скаже, що бачила нові парфуми, то ти й полетиш до крамниці. Ти не маєш серця, Барбі!

-         А ти не маєш розуму, мексиканський емігрант! Іди геть, тут смердить іноземцями.

-         Безсердечна, - бовкнув Ману і пішов геть.

Йому вже не хотілося бачити Мію. Йому набридло виправдовуватися перед нею. Якщо не пробачить – то так і буде. Якщо вона не бачить, що він її кохає – то вона сліпа ідіотка. Вона не його турбота більше. Треба буде – він її забуде. Але із Сабріною справді потрібно поговорити, їй, мабуть, погано...

 

Марісса з-за колони спостерігала, як Ману заспокоює свою дурепу. Очевидячки, вона недостатньо постаралася, треба зробити щось крутіше, щоб ніхто навіть не подумав хоч слово сказати їй. Але потім.

На неї чекала ціль номер 2. Не можна зосереджуватись на одній людині, бо усі рано чи пізно здогадаються. А зараз у неї пострибає Дієго.

Трюк був дієвий, хоча й старий. Не можна починати з дрібниць, помста має бути остаточною. Йому так хотілося піти наліво? Що ж, вона йому ще й допоможе повторити свої подвиги. Марі розтовкла цілу баночку віагри і, поки морочила голову Каті, підсипала цю суміш до стакану з соком цього кретина.

Як на сміх, Дієго майже нічого не помітив. Тільки трохи скривився, поки пив сік, наче на смак він був дивний. Марі про себе засміялася. Дивний не те слово. Він ще трохи побалакав з хлопцями, і встав з-за столу. Зо півхвилини усі мовчки витріщались. А потім...

Такий регіт не здригав стіни Елітного шляху вже давно. Навіть Сабріна з тілом старої свині не виглядала так кумедно, навіть вона з таким соромом не втікала світ за очі. За звуками сміху можна було зрозуміти, якою дорогою біг той кретин. Нехай тепер зраджує її з якоюсь шльондрою, нехай спробує, кепкувала Марі.

 

Мануель побачив її в коридорі, біля шафки. Вона вже не була такою блідою, як учора, і це його заспокоювало, але він все одно боявся почути зранку, що Піа Спіріто загинула, тож не зводив з неї очей. Тільки тому він помітив, що її поведінка трохи дивна.

Марісса, озирнувшись по сторонам, заскочила до кабінету хімії і почала порпатися в реактивах. Ману пригнувся і спостерігав за нею у віконечко. Що вона робить? Не збирається ж вона потруїтися.

-         Агірре, тебе що, давно не було покарано?

Злий, роздратований і трохи схожий на півника Блас нависав над Ману як Вавилонська вежа.

-         Ану геть звідси, доки я не написав тобі попередження!

-         Іду вже, йду... – ацтекові також не потрібні були зайві сварки. Марі могла й помітити, що він за нею ходить.

Агірре зайшов за кут коридору і визирнув. Блас йшов далі, Спіріто тихенько вилазила з кабінету з якоюсь колбою в руках. Що вона робить?

 

Що вона робить так довго? – питала себе руда, оскільки вже було пів на дванадцяту, а Соль ще не прийшла до душу. Вона що, взагалі не збирається митися?

Соль, жертва №3, мала потішити її, Спіріто, ображений норов. Ось лишень вона з’явиться. Вже другу годину вона сиділа у халаті з рушниками коло душу, чекаючи на дурну білявку. Ну нарешті!

Соль заходила до кімнати, і Марі швиденько почала роздягатись.

-         О, і пустомеля тут, - ляпнула вона.

-         Недоумкувата, я тобі дозволу говорити не давала.

Вони сварилися тихо, без запалу, швидше через стару звичку. Вони зайшли до сусідніх кабінок, і за кілька хвилин Марі почула, що та намилилася. Ось і добре. Вона тихенько, що сам Джеймс Бонд позаздрить, протягнула руку і витягнула її кондиціонер для волосся. Швиденько додала до нього змісту колби і збовтала її, так само тихенько поставила на місце.

-         Мавр зробив свою справу, мавр може йти геть, - тихенько бовкнула Марісса.

-         Що ти кажеш, пустоголова?

-         Нічого, Соль. Просто вчу Шекспіра. На англійську. Солодкої тобі ночі, дорогенька.

Марісса Піа Спіріто швидко, як пожежник, обтерлася і натягнула халат, і як ошпарена вибігла з душу.

-         Що відбувається, Маріссо?

-         Ману? – вона оглянулася, - Що ти так пізно тут робиш?

-         Ти провела там більше двох годин. Я вже думав іти по допомогу, але дівчата, що були в душі, нічого дивного не помічали. Тому я питаю в тебе, що відбувається?

-         Ману, - дівчина зітхнула. Вона підійшла до нього і взяла його обличчя у долоні, - Заспокойся. Те, що ти бачив, було ціле життя тому. Я просто тоді розгубилася. Тепер зі мною все-все гаразд. Ти б краще про свої проблеми подумав.

-         Я думаю, - відповів той, - Але все ж таки – що ти робиш?

-         А це, хлопчику, не твоя справа.

Марісса розвернулася і пішла геть, обдумуючи подальші плани.

 

 

Агірре дивився на неї з однією лише думкою: „ото скажена дівка... ніколи не зрозумієш, про що вона думає”.

-         Псс...

Ніякої реакції.

-         Псс, Ману...

-         А? – той обернувся, і побачив, як з-за дверей виходить Мія.

-         Я помилялася, ти казав правду про Марі. Пробач.

-         Щось у лісі здохло. Ти просиш пробачення?

-         Я завжди так роблю, коли не права.

-         Угу. Проїхали. Чого тобі?

-         Я слідкувала за нею. Щось дивне відбувається.

-         Так, дякую тобі, Шерлок, дуже цінне спостереження.

-         Не смішно, мавпа. Ми повинні про все дізнатися. Ти не можеш слідкувати за нею самотужки.

-         Я? Можу, звісно.

-         Не треба, я все одно не буду просити тебе. Я не залишу її саму.

-         Я також.

Можливо, у ляльки таки є серце.

Їх розмову раптом перервав жахливий крик. Дівчата, а за ними і хлопці, повибігали з кімнат. Мія і Ману перші опинилися в душі. І побачили Соль, що плакала і трималася руками за волосся.

-         НІ! Не може бути!

-         Соль, ти невдало відвідала перукаря, - констатувала Мія.

Волосся дівчини відливало двома кольорами – розведеної марганцівки і чогось яскраво-салатного. Марісса й справді виконала домашку з хімії, подумав Ману. Фарба взялася погано, лише місцями, і від цього зачіска Соль виглядала ще жахливіше. До сміху Мії та Ману приєдналися згодом і деякі інші учні. Блас прибіг на цей звук, але й він не стримав посмішки. Що не завадило йому розігнати всіх по кімнатах.

Але четвертий курс вже неможливо було спинити. Вони були не дурні щоб не помітити, що хтось один за одним ставить підніжки їх однокласникам.

 

Вранці кімната для відпочинку гула. Рідко коли в суботу стільки людей збиралися так рано у кімнаті, але привід був.

-         Це Пілар. Це сто відсотків ця стукачка, - сказав хтось. Томас психував.

-         Залиште її у спокої. Нічого вона не робила.

-         Ескурра, а ти чого так лізеш її захищати? – запитав Гідо.

-         Бо мені цікаво знати правду. А Пілар – найкраща подруга Соль.

-         І то правда, - відповів той, - Все одно, вона могла відводити так від себе підозру.

-         Ти так кажеш тільки через газету. Але вона вже сто років як не виходить, тож залиш Пілар у спокої, - гнівався Томмі.

-         Гаразд, не нервуй ти так. Якщо запав на дочку директора, то так би і сказав. А ти чого мовчиш, Пабло? – і штовхнув друга ліктем у бік.

-         Нічого, - буркнув той. У нього було декілька ідей, але він вважав за краще тримати їх при собі.

Не можна було сказати, що четвертий курс був занадто злий чи збуджений. Вони вже давно не були такі дружні, як колись давно... у часи знищення Ложі, наприклад. Більшість вважала, що так Соль і треба, а Сабріна просто безмозка і заслужила ті фотки. На щастя, випадок з Дієго ніхто чомусь не пригадав... або просто не додумався? Але Пабло чудово знав, хто здатний на такі жарти. Особливо якщо її дістати за живе. Йому було цікаво, що ж саме так її розізлило.

Хоча... Марісса сто разів казала, що це не його справа, щоб він тримав свого носа подалі. Його дівчинка взагалі була різкою. Тобто не його... та ладно, чого самому собі брехати. Вони з Маріссою назавжди пов’язані. Навіть якщо вони не разом.

-         Пабло, твоя дівчина прийшла, - сказав раптом Гідо.

-         Де? – Пабло різко озирнувся, шукаючи руду голову Марі, тому не помітив Лолу, що стояла у двох кроках від нього.

-         Милий, ти що, погано бачиш? Я тут, - промугикала вона.

-         Я бачу, просто замислився, - фальшиво посміхнувся той. Але Лола купилася. Треба було добре його розуміти, щоб дізнатися, яка з його посмішок справжня, а яка – фальшива. Томмі та Гідо рідко коли їх розрізняли, що вже казати про цю дурепу. От Марісса прониклива як... Стоп. Досить про неї думати.

 

Спіріто прокинулася у чудовому настрої.

Її план помсти здійснювався на всі сто відсотків. Залишалось тільки примирити Мію та Ману. Ману, він так за неї переживав, наче б то й справді дбав про неї. Вона перш за все зателефонувала Начо і проговорила з ним хвилин 20. Потім набрала домашній номер Луни, і отримала заряд позитивної енергії, якою щедро ділилася її подруга.

Вона передумала робити ще щось погане Сабріні. В решті решт вона не винна, якщо закохалась у Ману. Він чудовий, і будь з ким це могло трапитись. А ось те, що вона затягнула його у свою постіль... вона вже за це постраждала. А Лола... Лолі вона мститися не буде. І тим паче не Пабло. Лола просто підібрала те, що погано лежало. А він не винний, якщо не любив її. Можливо, вона і справді його не варта...

Марі відкинула сумні думки і сіла готуватися до великої сценічної дії. Мія і Ману вирішать свої проблеми, або вона більше не Спіріто.

-         Ти що робиш? – запитала Лухан.

-         Я? Так, нічого... просто хочу дещо влаштувати.

-         Свічки, музика, вино, квіти... ти що, вирішила когось спокусити?

-         Угу.

-         Кого? Ти ж ненавидиш Дієго.

-         Ні, я вже йому помстилась, мені більше нічого від нього не треба.

-         Пабло?

-         Ні.

-         Хав’єр?

-         Що? Чому це Хав’єр?

-         Я ж бачу, якими очима він на тебе дивиться... Він закоханий, Марі.

-         Не кажи дурниць. Він мені навіть не подобається.

-         Тоді хто?

-         Ману.

-         Що??? Ти хочеш спокусити Ману? Зовсім розум втратила?

-         Ну... ти не так все розумієш. Я хочу спокусити Ману і Мію. Хочу влаштувати їм романтичну вечерю. Чи романтичну ніч, якщо повезе.

-         Вона зустрічається з іншим, він з іншою... ти чого?

-         Лухі, Маркітос зустрічався з Лаурою якийсь час. Але він тебе кохає, а ти його. І ви помирилися.

-         Ну.. в принципі це можливо. Але

-         Ніяких але. Вони посварилися через мене, і помиряться також через мене.

-         Ти не штовхала Мануеля в обійми іншої дівчини.

-         Звісно ні. Але я рознесла про його зраду по всій школі.

-         Вважаєш, що вони б не дізналися?

-         Не знаю. Я просто хочу, щоб усі були щасливі.

-         Маленька моя, - Лухі обійняла її, - А хто подбає про твоє щастя?

Марі шмигнула носом, але промовчала. Часу розкисати не було.

 

Мія з Ману послухали розмови в кімнаті відпочинку і посміхнулись одне одному. Звісно що ніхто навіть близько не здогадувався, що відбувається насправді. По-перше, Марісса була в таких витівках і досвідчена, і обережна. А по-друге вона останнім часом виглядала більше пригніченою, ніж злою.

-         Я все ще хвилююся за її безпеку, - раптом сказав Ману.

-         Тихіше ти, ацтеку, хочеш, щоб тебе усі почули?

-         Я все одно хвилююсь, - ледь чутно повторив той.

-         Я також, - збрехала Мія, бо анітрохи не хвилювалася. Вона вірила своїй сестрі, і коли та пообіцяла Мануелю, що нічого собі не заподіє, то так воно і мало бути. Але їй подобалося проводити час з Ману. Дивно, бо вона і досі була на нього сердита і ображена.

Загалом Агірре також цікавили більше Міїні ноги у короткій спідниці, аніж витівки рудої, і він хотів розтягнути цей час, проведений разом, якнайдовше.

-         Може, сходиш до її кімнати?

-         Там Лухан, я перевіряла. Вони щось пишуть.

-         Як ти думаєш, що вона зробить далі?

-         Не знаю навіть... може, привселюдно ославить Лолу, а може, приб’є Пабло.

-         Вона така. Може, нам краще піти перевірити, де зараз ця парочка? Таким чином ми не пропустимо нової витівки Марі.

-         Ти збоченець, мексиканець. А якщо вони...

-         Ну... тоді ми швиденько підемо і ніхто нічого не помітить. Ми ж не збираємося підглядати за ними. Головне – знати, де вони, - виправдовувався Ману.

-         Мабуть що так. Фу, як це вульгарно!

-         Що, у рожевий світ Барбі додали трохи реальності? Тобі це має піти на користь.

-         Пішли вже, хватить теревені розводити.

Далеко їм іти не довелося, та й порнографії ніякої не було, бо парочка сиділа у кафе. Пабло мав якийсь дуже заклопотаний вигляд, а Лола весь час намагалася його відволікти. Мія і Ману всілися за один із сусідніх столиків та почали „прикидатися”, що просто розмовляють.

 

Голова Бустаманте була забита світовими проблемами. І номером першим серед них стояла закоханість його кращого друга Томаса у стукачку і дочку директора. Не можна, правда, заперечити, що вона гарненька. І останнім часом не така і погана.

Пабло думав, що Томі буде ходити навколо Пілар ще не один рік, доки у них щось станеться, і тепер не міг вирішити, чи допомогти їм, чи просто змусити друга забути про неї. І те, і інше накладали певну відповідальність. Як він ненавидів це слово!

Раптом у нього заверещав мобільний.

-         Алло.

-         Так, батько, я...

-         Ні, нічого, про...

-         Слухаю, слухаю.

-         Через тиждень? До Нью-Йорку? Ти з глузду з’їхав?

-         Поклав слухавку.

-         Щось сталося, милий?

-         Ні, нічого. Але я через тиждень маю летіти в Нью-Йорк, бо мій старий так вирішив.

-         Це ж здорово!

-         Нічого класного в цьому не бачу. З моїм старим навіть Нью-Йорк стане жахливим.

Вирішення проблеми Томі набувало ще й термінового характеру. До того ж Пабло не хотілося залишати усе за першим словом свого батька. От Марісса, та просто відіслала б його у пекло і нікуди не поїхала, якщо їй не захотілося би. А йому не хотілося... він нікому б не зізнався, але жахливо боявся літати. Один лише вигляд літака доводив його до істерики. А до Нью-Йорку летіти майже 12 годин. Краще вже померти.

 

-         Що ти тут робиш? Ти ж була в кімнаті з Маріссою! – запитала у Лухан Мія.

-         Ну, була. Пішла. Тобі яке до цього діло? І взагалі звідки ти знаєш? Ти що, за мною шпигуєш? – Вони ще досі одна одну недолюблювали.

-         Треба ти мені. Просто мене цікавить, де зараз Марісса, я маю з нею поговорити.

-         Яке диво, вона також хоче з тобою поговорити. Просить тебе прийти до вагончика через годину. Мені здається, вона хоче зібрати групу.

-         Справді? У нас же завтра репетиція, нащо їй сьогодні зустрічатись групою?

-         А я звідки знаю?

-         Ти взагалі нічого не знаєш, правда? Весь розум у вашій родині відійшов до Бласа.

-         Хто б казав. Твоя єдина звивина не перегрілася, поки ти цю фразу вигадувала?

-         Закрий рота.

-         Пішла ти. Просто приходь до вагончика і все, лялька.

Лухан розвернулася і пішла геть. Ця пустоголова її вже дістала, і нащо тільки Марі їй допомагає?

Мія раптом покликала дівчину.

-         Лухан, пробач мені, я не хотіла тебе образити. Просто мене дуже дістав ацтек, - і це була правда, вони щойно посварилися, коли вирішували, кому іти за Пабло і Лолою, а кому залишатись у кафе.

-         Та нічого, я звикла до тебе.

-         Справді, я не хочу, щоб ми весь час сварилися.

-         Я також.

-         Давай хоча б спробуємо бути друзями.

-         Давай спочатку просто не будемо ворогувати.

Дівчата усміхнулися одна одній і розійшлися, не тримаючи гніву чи образ.

Маркус в цей час знайшов (у дуже цікавій позі, бо Ману повзав на колінах попід вікнами і видивлявся знайому вже всім пару) Агірре і прошепотів:

-         Що ти тут робиш?

-         А? Що? – злякався Ману, - О, це ти. Нічого особливого.

-         Правда? А мені здається, що це не вправи на фізру.

-         Я просто переживаю, що... ну, не треба про це.

-         Ти хвилюєшся, що Марісса щось заподіє цим двом?

-         Ти здогадався?

-         Ні, взагалі-то я робив ті фотки, - посміхнувся Маркус.

-         Ого... прикольно вийшло, - знайшовся мексиканець.

-         Ще б пак. Марісса просила, щоб я тобі переказав – вона збирає групу через годину у вагончику.

-         Ти не знаєш, що вона планує наробити? Я не хочу, щоб її виключили.

-         Не знаю, але нічого жахливого. Вона наче задоволена тим, що трапилося з Соль.

-         І залишить у спокої цих двох?

-         Звідки я знаю? Мабуть. Ну, я пішов. Цікавого вам вечора.

-         Гарантовано.

Ману поліз шукати Мію. За кілька метрів він нарешті піднявся з колін.

 

-         Пабло.

Той оглянувся.

-         Треба поговорити.

-         Ти зі мною розмовляєш, люба?

-         Я тобі не люба.

-         Добре, не психуй, Маріссо. Що сталося? Фарба змилася з волосся Соль?

-         Звідки ти знаєш?

-         У минулому році я був головною твоєю мішенню. Я знаю твій почерк.

-         Справа в тому, що мені потрібна твоя допомога.

-         Справді? Чи ти хочеш і мені влаштувати подібний прикол.

-         Ти зависокої про себе думки, придурок. Не хочеш – не треба, обійдуся якось без тебе.

-         Зачекай, Марі. Що тобі потрібно?

-         Розумієш, я хочу, щоб двоє закоханих, які давно посварилися і зустрічалися з іншими, нарешті знайшли спільну мову.

-         Це, - Пабло відкашлявся, - Це ти про кого?

-         Ну як про кого... про Ману та Мію, звісно. Тому я сьогодні зберу репетицію групи. Ми прийдемо усі, щоб вони нічого не запідозрили, а потім ти маєш зробити вигляд, що щось забув, і вийдеш. Звичайно, повертатись тобі не треба. Тільки ось що – знайди наші старі записи, там має бути їх пісня стара, пам’ятаєш? То ти допоможеш?

-         Угу. Тільки за однієї умови.

-         Що? Зовсім з глузду з’їхав?

-         Послуга за послугу. Я допоможу тобі з ними, якщо ти допоможеш мені з Томасом і Пілар.

-         А, ти про це... Нема питань. Їх також шкода...

-         Нащо ти це робиш?

-         Що роблю?

-         Не знаю. Але ти якась дивна, і поведінка твоя якась... ненормальна. Я тебе добре знаю.

-         Аж занадто добре. Це не твоя справа, блондин.

-         Гаразд, не метушися. Я знайду записи. Удачі тобі.

-         Це ти краще Ману побажай. Йому вона потрібніше.

Марісса ще довго стояла на одному місці. Справді, Бустаманте знає її занадто вже добре. Він єдиний помітив, що щось з нею негаразд. Нічого, йому легко при бажанні задурити голову, так, що він перестане щось помічати.

 

Пілар Дунофф ховалася в комірчині під східцями і плакала.

Її очі почервоніли, і стали помітними мішки під очима, але їй було байдуже. Вона думала, що усі в цій школі її ненавидять, що Соль, ця дурепа, нагримала на неї і зізналася, що дружила з нею тільки заради оцінок та гарного ставлення з боку її татуся.

Але найбільше вона плакала через своє багатостраждальне кохання до Томаса Ескурри, який, ця сволота, проміняв її на декілька дисків, ославив її перед усією школою та ще й соромився її перед своїми друзями.

Їй взагалі не щастило з хлопцями.

І з друзями їй також не щастило.

Одна лише Луна нормально до неї ставилася, але і з нею все зіпсувала її придуркувата родина.

Як вона в цей момент ненавиділа Елітний Шлях!

-         Ну чому я маю ходити до цієї школи?

-         Може, тому що вона найкраща? Або тому, що тут твоя доля? – відповів знайомий голос.

-         Хоакін? Ти що тут робиш?

 

Марісса нервувала, тому прийшла до вагончика першою. Написаний заздалегідь лист вона приклеїла до здоровенної тканини, якою прикрила (щоб не все було очевидно) заготовлений стіл. Пабло залетів до вагончика за кілька хвилин, і передав їй диск з піснею, який вона вставила у музичний центр. Тепер усе чекало лишень на солодку парочку.

-         Ти бачила, він вже прийшов.

-         Не сліпа, ацтек безмозкий.

-         Лялька дурна.

-         Та підіймайся вже, - Мії було незручно ховатися по кущах, слідкуючи за витівками своєї сестри, та й близькість Мануеля викликала в неї дивне відчуття, схоже на мурашок по шкірі та метеликів у животі. Стоп, вистачить з неї біології.

-         Ти йдеш чи як?

-         А може нам не варто заходити разом?

-         Вони й не помітять, мабуть, зараз їх рознімати доведеться. Швидше, поки вони одне одного не вбили.

-         Ой, я і не подумала про це.

-         А ти взагалі вмієш думати? Цікаво. Кожного дня дізнаюся про тебе щось нове.

-         Мавпенятко, помовч, бо залишу тебе без вечері. А на сніданок замість бананів будеш у мене їсти вівсянку, доки не заговориш на англійській.

Так вони і зайшли до вагончика.

-         Ну ти й кретин, у тебе що, дірка в голові і через неї мозок витікає?

-         Скажена, тобі взагалі слова не давали. Ну забув і забув, зараз принесу.

-         От придурок, а я маю на тебе чекати? У мене є важливіші справи!

-         Та ти що! А я думав, тебе тішить мене діставати.

-         У мене від тебе зі шлунком проблеми. Іди вже!

-         Ману, як добре, що ти прийшов, заспокой цю хвору, поки я викличу санітарів.

І він вийшов з вагончика.

-         Знову ви сваритеся.

-         Бо він пустоголовий. Уяви, він забув гітару. Як можна іти на репетицію без гітари?

-         Ну то й що? З ким не буває.

-         Ні з ким такого не буває, окрім нього. Я піду перевірю, чи він свою голову не забув. Зачекайте тут хвилинку.

-         Марі, стій... – вигукнула Мія.

Але Марісса була швидка, як вітерець. Вона причинила двері і замкнула їх на ключ. Хвилину вона посміхалася, чуючи паніку в голосі Мії.

-         Марісса, випусти нас негайно!

-         Марі, золото, не роби дурниць, - це вже Ману.

-         Я вас дуже люблю, сестричка, Мануель. Прочитайте мого листа. Щасливо!

 

Мануель міряв кроками кімнату, Мія в істериці сміялася, сидячи на підлозі.

-         І що нам тепер робити?

-         Прочитати її листа, мабуть.

-         Де цей лист?

-         Не знаю...

Ману озирнувся і побачив дивну тканину. Він підійняв її і побачив стіл. Ні, це був Стіл. У величезній пласкій вазі плавали свічки та зрізані голівки троянд. Вищі свічки ніжного рожевого кольору стояли по кутках столу, увесь стіл був заставлений тарілками, накритими кришками – як у дорогому готелі. Від тканини, яку він тримав, відлетів конверт.

-         Так, з голоду ми точно не помремо.

-         Що? – запитала Мія.

-         А ти подивися сюди.

-         Ого... ти щось розумієш?

-         Не дуже. Прочитай.

-         Чому я?

-         Я не розберу почерку Марісси.

-         Ну добре. Слухай.

Мої любі Мія та Мануель,

Не хвилюйтеся, дуже скоро я відчиню ці двері. І маю надію, що побачу за ними не два холодні трупи, а двох щасливих закоханих.

Так, давайте усіх – а головне самих себе – не обманювати. Ви кохаєте одне одного з першого дня, з першої хвилини, з першого погляду. Така любов дається нам у житті лише один раз, і ми не маємо права знехтувати таким подарунком долі тільки через те, що хтось помилився, а хтось не вміє прощати.

Я хочу, щоб ви сьогодні побачили те, що я завжди бачила – ви створені одне для одного. Ви не зможете знайти щастя одне без одного, тільки спокій. Пристрасть, що є між вами, не могла згаснути так просто, я знаю.

Я прошу у вас сьогодні хоча б спробувати знайти спільну мову. Просто відкрити одне одному душі і побачити, що крім болю і взаємних образ там живе вічне, незгасаюче кохання.

Просто знайдіть одне одного, я знаю, ви можете зустрітися на півдорозі.

Я вас люблю,

Марісса.

Хвилину вони просто мовчали. Вони дивилися одне одному в очі, трохи вологі від почуттів, які так довго приховували, і не могли навіть дихнути – не те що відвести погляд. Атмосфера у вагончику переповнилася їх почуттями, тільки потріскування і блискавок не вистачало.

-         Мабуть, можна запалити свічки.

-         А я увімкну музику, - погодився Ману.

Варто було йому тільки натиснути play, як заграла пісня, що колись перевернула увесь їх світ – amor de engano. Мія і Мануель обмінялися ще одним довгим поглядом, але зніяковіли і сіли навпроти одне одного до столу. Вони не помітили, як у дверях вагончика тихо повернувся ключ, і виявилося, що вони більше не замкнені.

 

Digo te odio miento te extrano

Марісса була собою надзвичайно задоволена.

Звісно, ніхто не давав жодних гарантій, але вона вірила, що кохання Мії та Ману знайде спосіб їх примирити. Вона щасливо наспівувала якусь веселу пісеньку, підкидала до повітря ключі і ловила їх на шляху до землі. Вона поправила своє неохайне волосся – вийшло навіть стильно, хоча вона сама його різала.

-         Марі.

-         Ой, - вона аж підстрибнула, - Пабло, придуркуватий, ти хотів мене у могилу звести? Не можна так людей лякати!

-         Пробач. Як там вони?

-         А я знаю? Я усередину не заглядала. Ми все одно про все довідаємось, як тільки їх побачимо. А ти молодець.

-         Я?

-         Угу. Так достовірно зіграв безмозкого, що я аж повірила, - саркастично промовила Марісса.

-         Дуже смішно. У тебе також істеричка чудово виходить. Це від матері такий талант?

-         Мабуть.

-         Шкода, що ти зовнішністю пішла у батька. Так би могла кар’єру зробити.

-         Ах ти ж сволота! – і раптом Марі засміялася, - Вважай, що ми квити.

-         Добре. Але тепер ти маєш придумати, що нам робити з Томі і тією стукачкою.

-         Ніколи її не любила. Що він міг у ній побачити?

-         З власного досвіду скажу, що в поганому характері є щось дуже сексуальне, надзвичайно привабливе.

Марісса пихнула його ліктем в бік.

-         Чого ти?

-         Я краща за Пілар.

-         Мабуть. Але ще були Соль. І Лола. Якщо рахувати глобально.

-         Соль точно гірша. Але у Лоли немає розуму, щоб мати поганий характер.

-         Так, тут ти маєш рацію, - посміхнувся той.

-         Пабло..

-         Що?

-         Ти помітив, що ми розмовляємо майже як друзі?

-         Дивне відчуття, так?

-         І не кажи. Наче Аліса у країні чудес.

-         Ну, не настільки дивне.

-         Настільки. Не уявляю, щоб ти дружив з дівчиною.

-         Чому?

-         Ти ж бабій.

-         Я зараз ображуся.

-         Ой-ой, я що, неправду кажу?

-         Хіба що трохи.

-         Угу. Добре, закрили цю тему.

За розмовами вони вже дійшли до школи. І раптом побачили, як залита сльозами Пілар вилазить з комірки під сходами. Вони переглянулися.

-         Я дожену її, - сказала Марі.

-         Добре.

Пабло ще трохи дивився їй услід, але струсив головою і піднявся до своєї кімнати, розтовкав Томі та завів з ним довгу розмову про директорову дочку.

 

-         Пілар, що з тобою?

-         Тобі яке діло, Спіріто?

-         Зачекай, не біжи ти так. Я просто хочу тобі допомогти. Це через Томі?

-         І через нього також, - Пілар зупинилася і майже впала на стіл для більярду. Вони прикрила долонями обличчя і заплакала ще дужче.

-         Не треба так, Пілар, не плач. Хлопці того не варті.

-         Ти мені не повіриш, якщо я розкажу. Ти вважатимеш, що я божевільна.

-         Я? Хто-хто, а я тобі точно повірю. Я найбожевільніша в цій школі, будь-кого запитай.

-         Ти не розумієш, я таке бачила...

-         Розкажи. Не переживай, я під мученнями нікому не зізнаюся.

-         Чого ти до мене така добра? Ти ж мене ненавидиш!

-         Зовсім ні. Я не люблю стукачів взагалі, і мені було неприємно, коли наприклад газета стосувалася мене. Але мені тебе шкода. Тобі, мабуть, важко бути дочкою Дуноффа. Розказуй, не бійся.

-         Я була у комірчині, і побачила раптом Хоакіна...

-         І те падло щось тобі зробило?

-         Ну... ні, не зовсім. Це взагалі був не він. Тобто, виглядав той чоловік як Хоакін, але насправді він сказав, що якийсь...

-         Дух? – раптово хриплим голосом запитала Марі.

-         А ти звідки знаєш? – запитала Піллі, але побачила обличчя Марі і передумала питати, - Ти також його бачила, так?

-         Він був Лукою.

-         І він показав тобі твоє минуле зі сторони?

-         Ні... не зовсім... він показав мені, яким би був світ, якби мене не було...

-         А мені – моє минуле. Воно таке жахливе. Я не усвідомлювала, скільки всього наробила. Я думала, ви всі мене ненавиділи, і робила усе вам наперекір. А як виявилося, я сама у всьому винна... Мені в житті не було так соромно, як зараз. Чому я тільки почала писати ту газету? Тепер мене ніхто не пробачить...

-         Пілар, не картайся так, - Марі раптом відчула до неї такий жаль, - Я тобі пробачаю. І повір мені я буду не єдина така. Просто те, що тобі шкода, мають почути усі, розумієш?

-         Я не зможу.

-         Зможеш.

-         Я не така, як ти, Марісса. Ти завжди сильна і смілива, а я просто боягузка.

-         Це неправда, я знаю. Ти просто не віриш у себе. Тобі не потрібно, щоб усі пробачили, чи любили, когось вигаданого замість тебе. Ти маєш бути собою, ось і весь мій секрет.

-         Правда?

-         Звісно. А твій страх... ти будеш боятися усе своє життя, і тоді ти ніколи не станеш щасливою. Зі своїм страхом не пообіймаєшся під ковдрою зимової ночі.

-         І ти на мене більше не сердишся?

-         Звісно що серджуся. Але я просто така людина, тож не приймай це близько до серця, - і Марі широко їй усміхнулася.

-         Дякую тобі. Я не чекала від тебе такого розуміння, - і Піллі посміхнулася їй у відповідь, а потім міцно її обійняла, - Я обіцяю зробити все, щоб ти мене пробачила. І всі інші.

-         Той дух... ти не слухай його, він просто придурок. Хоча каже реальні речі, але справжнісінький козел. Він і мені багато крові попсував. А ще, я точно знаю, що в твоєму житті скоро все зміниться. І тобі це сподобається.

-         Звідки?

-         Нехай це буде таємницею. Бувай!

Піллі справді стало краще. Вона зрозуміла, що не так і важко спокутувати свою провину. Та й не така вона страшна, її провина.

 

Мовчанка між Ману та Мією затягувалася. Вони вже наїлися, і шампанського не змогли б випити більше ні каплі, але ніхто так і не наважився почати розмову. Їх очі, так близько, так далеко, обмінювалися тільки їм зрозумілими сигналами. Кохання шукало собі дорогу, але страх не дозволяв їм сказати собі правду.

Раптом Мануель встав, знову поставив пісню і мовчки протягнув Мії руку. Вона так само мовчки взяла її, ніжно посміхнулася і опинилась в його обіймах. Вони рухалися так повільно – і водночас швидше, ніж хотіли. Ця мить розтягнулася навіки. Сабріна і Франціско не те щоб забулися – але перестали грати таку значну роль. Вони були так близько, що він відчував аромат її шкіри. Їх вуста так природно зустрілися, а їх поцілунок тривав так довго, що пісня давно встигла скінчитися, навіть її луна більше не висіла у повітрі.

-         Мія...

-         Ману...

-         Я так тебе люблю.

Раптово біль промайнув у очах Мії.

-         Я не можу забути про неї.

-         Послухай мене, - Мія пручалася, але він обійняв її міцно, і вона змогла тільки відвернутися від нього.

-         Не можу...

-         Прошу тебе, послухай. Я знаю, що зробив тобі дуже боляче. Але мені й самому боляче від цього. Я люблю тебе, Мія. Я ніколи і нікого так не кохав, як кохаю тебе. Це моє почуття... я не можу спати, бо ледь закрию очі – бачу тебе. Мені так шкода, що ти страждаєш, але я також страждаю без тебе. Ти єдина, розумієш? Без тебе мені ніхто не потрібен.

Він не міг бачити обличчя Мії, а воно виражало такий біль, такий смуток, неначе її серце розривалося на тисячу малесеньких шматків, що воно розлетілося на уламки, як дорогий кришталь. В її великих очах стояли сльози, але вона сказала.

-         Я не можу тебе пробачити, Ману. Я люблю тебе, але не можу пробачити.

Не встиг він промовити і слова, як вона вирвалася з його обіймів і втекла з вагончика. І тільки через кілька хвилин, впевнившись, що Ману не йде слідом, Мія дозволила собі заплакати.

Вона не знала, що на підлозі вагончика Ману робив те саме, підбираючи уламки свого кохання. Він лежав, підібрав під себе коліна, як поранений звір, і мовчки переживав цю нову рану. Маріссо, що ж ти наробила. Хіба так дарують щастя?

 

Мія бігла світ за очі, нічого не чула і не бачила, тому і збила з ніг... Луну.

-         Мія, що сталося? На тобі обличчя немає.

-         Є. Але зараз воно мені не подобається.

-         Ти така бліда. Покликати лікаря?

-         Не треба. Я просто... я просто втратила щойно своє кохання. І своє життя. А що ти тут робиш? Звідки ти, Луна?

-         Я не Луна, знаєш. Ти просто мене такою бачиш, бо з цією людиною була близькою, але вже давно не спілкуєшся. Я – час.

-         Ти забереш мене на той світ?

-         Не кажи так. Я розмовляла з твоєю сестрою, показувала їй дещо, і зрозуміла одну важливу річ. Ти можеш чогось боятися, і прожити з цим страхом все життя. Але страх не стане для тебе ні другом, ні коханим.

-         Я знаю... але це так важко.

-         Важко? А ти тільки уяви своє життя без кохання. Без друзів. Без дітей, без сім’ї. Оце важко. Давай, я тобі покажу.

Луна-дух обійняла руками голову білявки, і перед її очима почали бігати картини її майбутнього життя. Раптом у Мії щось зламалося, і вона побачила свої стосунки з Ману в новому світлі. Сльози полилися з її очей, а вона підхопилася на ноги. Аби ж тільки встигнути!

 

tiempo de hacer el amor

На щастя Мії, Ману ще не пішов. Він навряд чи зміг би просто піднятися з тієї підлоги. Йому здавалося, що його життя закінчилося, що без Мії, без любові його існування не має сенсу. Він раптом зрозумів, чому Маріссі хотілося піти з життя.

-         Ману! – Мія забігла до вагончика, ледве дихаючи, - Ману, пробач!

-         Що? – він побачив її і піднявся. Мія кинулася в його обійми і міцно притиснулася до нього.

-         Пробач мені, я так тебе люблю, мені байдуже до того, що було між нами в минулому. Я боялася, що ти знову мене зрадиш, але мені більше не страшно. Я так тебе кохаю, Мануель, я не зможу без тебе жити. Не плач через мене, я зробила тобі так боляче... Пробач, коханий.

-         Я... ти так мені потрібна, - він більше не плакав. Життя в одну секунду знову здобуло кольорів, - Я також не зможу без тебе жити. Я так сумував без тебе.

І він почав жадібно її цілувати, неначе (а так воно і було) з часу їх останньої зустрічі пройшло ціле життя. Мія не була найрішучішою дівчиною в світі, але коли вона нарешті на щось наважувалася, вона йшла до кінця. Її стосунки з Ману не були виключенням.

Вона почала розстібати ґудзики на його сорочці, мовчки дала йому зрозуміти, що її більше не лякає близькість з ним. Багатостраждальний матрац, який пролежав тут ще з третього курсу, тієї ночі став свідком поєднання ще однієї пари.

Його губи і руки були усюди, їх тіла вже не підчинялися їм – чи просто їх розум вимкнувся, і не було чому підчинятися. Вони були швидкі – він чекав на неї так довго, що не бажав втрачати більше ні хвилини. З цією несамовитою нетерплячістю вони і зривали з себе одяг, неначе його ніколи і не було, їх руки палали від бажання відчути, доторкнутися до ніжної шкіри.

Їм не було сенсу – і сили – казати одне одному слова кохання, чи ще якісь слова, їх дихання і без того збилося у щось сумбурне, вони від щастя забули, як потрібно дихати, і робили це через раз. Мія цілувала його шию, кусала його вуха і робила все те, чого зовсім не хотіла робити Франціско, хоча – чи був він взагалі, той Франціско? Чи жила вона до сьогодні? Вона перетворилася на іншу людину – без страху і застережень, вона сама від себе не чекала такої розкутості і свободи. А Ману... це було для нього наче здійснення усіх одночасно фантазій. Другий раз у житті такого сексу не буває.

Мануель і Мія рухалися в єдиному ритмі, їх серця стукали так шалено, що здавалося, можуть просто вистрибнути з грудей і злетіти, так вони були легкі та переповнені коханням. Їх вологі тіла перепліталися, і їх пристрасть виривалася на волю стонами і криками.

Вони заснули, не роздіймаючи обіймів, не бажали відпустити одне одного ні на секунду, і навіть уві сні бачили одне одного.

 

hoy quiero abrazarte y olvidarme del pasado que nos duele

Марісса не спала всю ніч. Їй було цікаво, як справи у Мії та Ману, вона думала про стосунки Томі та Піллі, вона думала про цього кретина Луку, тобто час. Снам і мріям у такій компанії не було чого робити.

Тому, як тільки небо стало сірим, вона вистрибнула з ліжка і чимдуж дременула до вагончика.

Те, що вона побачило, втішило її більше за будь-які сподівання. Мія і Ману, тісне обійнявшись, солодко спали, і на їх обличчях грали такі сонячні посмішки, що на них навіть дивитися було боляче. Марісса почувалася так, наче щойно виконала важливу дипломатичну місію десь у Іраку і зупинила війну. Або ще щось таке, за що її обов’язково візьмуть до раю. Їй давно вже хотілося забронювати собі місце в цій інстанції, особливо з огляду на останні плани.

До школи вона поверталася повільно, блукаючи у ранковому тумані та переповнюючись подихом сонця, що сходить.

-         Доброго ранку.

Марісса озирнулася.

-         І тобі також. Як спалося?

-         Ніяк. Не могла сьогодні заснути.

-         Піллі, не переживай ти так через дрібниці. Немає значення, що ти робила у минулому – воно вже минуло.

-         Я не тільки через це... я просто думала, що мені зробити, аби вибачитись перед усіма.

-         І як успіхи? Щось придумала.

-         Наче б то.

-         Тобі допомогти?

-         Я знаю, у тебе весь час є ідеї щодо витівок, але я маю сама це зробити.

-         Як хочеш, - Марісса усміхалася, - Який чудовий ранок.

-         Ранок як ранок.

-         Це ти просто не знаєш.

-         Чого?

-         Я не можу тобі сказати, це не моя таємниця.

Колишня Пілар образилася б і потім усіма силами розвідала, що і як. Але теперішня просто знизала плечима бо мала про себе обмізкувати, що робити. Вона хотіла забути про все погане, що було колись у минулому. Марі озирнулася, побачила Пабло, який дивною мімікою просив її з ним поговорити без Дунофф.

-         Я відійду. Не сумуй.

І потім, коли пройшла декілька кроків.

-         Чого тобі? Вирішив у клоуни записатися?

-         Ха-ха. З тобою просто неможливо.

-         А то ти раніше цього не знав?

-         Я знаю, що ти не завжди така.

-         Звісно, я ще інколи сплю. То що в тебе?

-         Я говорив з Томі. Треба терміново щось вигадати.

-         А я говорила з Пілар, і згодна з тобою.

-         Оце дивина... я вже забув, коли ми востаннє були згодні.

-         Угу, - Марі посміхнулася, - Мабуть, коли хотіли одне одного вбити.

-         Я ніколи не хотів тебе вбити, мені зовсім не усміхається сидіти в тюрмі через твою нестриманість. Ти краще скажи, що придумала.

-         Все йому скажи... Багато знатимеш – швидко постарієш. Добре, іди сюди, слухай.

Він схилився, і вона на вухо йому зашепотіла черговий план Спіріто-тм. Справді, щастя поступово знаходило свій притулок у Елітному Шляху.

 

Томі прокинувся пізно, бо півночі проговорив з Бустаманте. Звісно, розмова пішла йому на користь, але тепер у нього гула голова, і він хотів свого кращого друга просто прибити. Він вже не розумів, чому вибовкав йому свою таємницю.

Так, ну закохався він у Пілар... вона була така вразлива і ніжна, коли забувала, що всі начебто її „ненавидять”. Він швиденько збігав до душа, де, на щастя, вже нікого не було. Томі ледь не спізнився на економіку, і залетів до класу одночасно з Карлосом, але той, слава богу, нічого йому не сказав.

-         Так, чому вас так мало?

-         Ну, - клас загудів, але не міг нічого пояснити.

-         Де учениця Дунофф? Соль, ти знаєш?

-         Я не знаю, професоре.

-         А що з твоїм волоссям?

Соль позеленіла.

-         Де Агірре? Колуччі? Лінарес? Агілар?

-         Вчителю, у Лінарес і Агілара є дозвіл, - підхопилася Марісса. Вона б з радістю відмазала і Мію та Ману, але не знала, як.

-         Сядьте, Спіріто, знаю я ваші дозволи.

-         Карлос, тут дозвіл на вихід Агілара і Лінарес, - нізвідки з’явилася секретарка.

-         О! – Марісса широко посміхалася.

-         А ви усі мене дістали. Я секретар школи, а не учнів. Тож подбайте, щоб усі ваші знайомі не передавали через мене повідомлення, - і поплила своїм неосяжним тілом до виходу.

Учні переглянулися. Вона була значно краща з Глорію, і взагалі дуже привітною. Яка муха її сьогодні вкусила?

-         Добре, Спіріто, оскільки ви вже почали говорити, виходьте і розкажіть нам про...

-         Пробачте, вчителю, ми трохи спізнилися.

В той день сонце зійшло двічі. Варто лишень було Мії та Ману, тримаючись за руки, увійти до класу, той осяявся світлом їх посмішок і очей. Дійсно, ніхто ще не бачив двох таких щасливих людей. Замість свого постійного місця Мія емігрувала тимчасово за парту Маркуса, зліва від Агірре.

Учні знову переглянулися. Всі вже звикли до сварок Ману та Мії як необхідного атрибуту ранку, наче зубної щітки, і ось на тобі. Тільки Марі та Пабло були анітрохи не здивовані. Мія притиснула до себе руду, прошепотівши: „Дякую, сестричка”, а Мануель поцілував її у щоку, чому білявка навіть не придала значення, хоча раніше ревнувала до кожного стовпа (що, звісно, тупо, бо за всього бажання з кожним стовпом не переспиш, їх же весь час будують).

-         Ану досить! – закричав Карлос, - Що тут таке відбувається? Це урок економіки, а не ваша улюблена етика! Припиніть негайно. Спіріто, до дошки, і малюйте схему реекспорту вторинної сировини на ринок країн Карибського басейну з Аргентини. У вас п’ять хвилин. А Пас мені зараз відповість, як вираховується ліквідність такої сировини.

-         Вона ж нічого не намалює, стерво, - тихо сміялася про себе Соль.

-         Я геть нічого не знаю, - прошепотіла собі під носа Марісса.

Але правду кажуть, що добрі справи завжди приносять свої плоди. Також із запізненням до класу зайшла Пілар.

-         Учениця Дунофф!

-         Пробачте, професоре, я була у свого батька з термінової справи, - інколи добре бути дочкою директора, - Я вам поясню, - і тихенько почала говорити про накази Дуноффа.

-         Добре, добре, сідайте, - Карлос від нервів аж пройшовся по аудиторії.

І звісно, не помітив, як Рокко швиденько передав Віко шпаргалку, яку вночі від нема чого робити підготував Пабло. Друга частина шпаргалки опинилася, звісно, у Піа Спіріто. Та намалювала потрібну схему, доки Віко відтарабанила визначення і навіть навела приклади формул обчислення. Вчитель відчував, що щось було негаразд, але поставив обом дівчатам по дев’ять балів.

Віко наслідувала приклад Мії і поцілувала свого хлопця, а Марі чомусь прийшло в голову, що не такий уже і поганий той Пабло Бустаманте, і, можливо, вони зможуть бути друзями. Якщо забути про все погане, що колись було, і згадати все гарне. Тож вона просто вдячно йому посміхнулася.

 

deja que grite que ruja que llore deja que pase que todo pasa

Мія сяяла. Вона хотіла провести цілий день у вагончику, але подумала, що весь час світу тепер належить їм з Ману.

І нема куди спішити.

Вона була вдячна Луні. Тобто духу. Одна за одною згадувалися ті картини, які вона бачила на зворотній стороні повік – смерть батька, пусту квартиру, відсутність навіть друзів, і постійний страх. Слава, кар’єра – вони принесли їй швидкі гроші, але так само швидко її забули. Модель не може безкарно старіти.

Особливо її вразило видіння власного похорону – звісно, не скорого. Окрім священика і кількох сусідів – нікого. Ні чоловіка, ні дітей, ні навіть Марісси, Віко чи Фелі. Навіть квітів майже не було – як може Мія Колуччі бути без квітів?

А ще – у неї буде кішка. За якою не буде кому наглянути, коли вона загине. І та кішка перед порожнім блюдцем доводила її до сліз.

На щастя, це не було реальністю. Як сказала Луна, теперішнє – будівельний майданчик нашого майбутнього. Доля змінна так само, як х. Усього можна уникнути, навіть такого похорону.

Це були жахливі спогади, але вони відкрили їй очі: на себе, на Мануеля, на життя.

Мія тісніше притиснулася до свого коханого. Той оглянувся, і побачив в її очах усмішку. Ні, їй вже не було страшно.

-         Ми всіх здивували.

-         Це точно. Ти подивися на Ренату, вона зараз вліпить нам п’ять чи чотири...

-         Якщо не два. Хоча так, як в Сабріни, вже не буде, - і вони разом засміялися. Спогади про колишніх вже не завдавали їм болю, - Як ти скажеш про все Франціско?

-         Він не сліпий, сам усе бачить.

-         Так, але ти маєш з ним поговорити.

Мія скривилася. Це було неприємно, але необхідно.

-         Скажу йому на перерві.

-         Такою я люблю тебе найбільше, - усміхнувся ацтек.

-         Уявляю, що скаже Соня...

-         Ти тільки подумай, що скаже Франко!

-         Не треба, давай не пускати в наш світ більше нікого... хоча б сьогодні. Мені так добре.

-         Мені також. Але їм ми також маємо повідомити.

-         Нехай Марі їм розповість.

-         Думаєш, це нормально?

-         Угу. Вони зрозуміють, що ми хочемо побути удвох.

-         Колуччі, Агірре! Це математика а не зал побачень! Або замовкніть, або я вас зараз розсаджу.

Марісса озирнулася до них і перекривляла гнівну вчительку, та так, що півкласу тихенько зареготало.

-         Що сталося? Чого ви всі? Ану припиніть негайно!

-         Не треба так супитись, професорка, - Марі підбігла до неї, - У вас з’являться зморшки навколо очей. Краще порадійте разом з нами, такий день чудовий. Можемо піти на подвір’я і провести урок там!

-         Але... – Рената аж розгубилася, - Ніхто не вчить математику надворі.

-         А ми будемо! От Сант’яго б нам дозволив...

-         Добре, - вона не витримувала порівнянь з учителем етики, і все робила, щоб його перевершити, - Підемо надвір.

Клас загудів і зааплодував – і Ренаті, і Піа Спіріто. Вони з Пабло переглянулися і перемигнулися. Її план діяв – і щодо примирення Томі та Пілар, і щодо повного заморочення голови Пабло. Він, на щастя, більше не вважав її поведінку дивною. Навіть Лола була задоволеною, бо не помітила цього погляду, а була просто щаслива гарним настроєм свого хлопця і своїм з того зиском.

 

Надворі було чудово – сонячно, тепло. Пілар досить похмуро на все це дивилася. Їй не посміхалося у самотності плестися по алеї, поки інші розбилися на пари і майже не слухають Ренату. Загалом, вона і сама не дуже старалася щось пояснювати. Все одно вона дасть чергову контрольну роботу, і усім учням доведеться вивчити те, що вони зараз прогулюють.

-         Зачекай.

Ніякої реакції.

-         Пілар, зачекай, - повторила Марі.

-         А? – вона оглянулася, - Пробач, я не думала, що ти до мене звертаєшся.

-         Нічого страшного. Мені здається, якщо ти збираєшся щось зробити, тобі потрібно наважитись сьогодні.

-         Угу.

-         Зараз.

-         Угу. Знаю. Але не можу.

-         Тоді я знаю дещо, що тобі допоможе.

-         Гільйотина?

-         Ні, не таке дієве, але значно симпатичніше. Томас.

-         Маріссо, пробач, але я починаю розуміти, чому всі вважають тебе божевільною. Томас зі мною не те що розмовляти – навіть стояти поряд не стане. До того ж він негідник.

-         І не кажи. Але ти нічого вже з цим не поробиш, якщо закохалася у таке пабло.. падло, то доведеться з цим жити

-         Він закладався на мене у парі!

-         Ага. Мені це відомо краще, ніж будь-кому.

-         Пробач, Маріссо, я забула. Тоді ти розумієш.

-         Ні, не розумію. Ти його й досі кохаєш?

-         Так.

-         А він чекає на тебе за тим кутом. Іди до нього, допоки Рената сюди не дивиться. І не бійся стати щасливою.

Пабло в цей час промивав мозок свого ліпшого друга.

-         Слухай, Томі, ти думаєш, вона не пробачить?

-         Угу.

-         Але може і пробачити?

-         Може.

-         А як ти дізнаєшся, якщо не скажеш їй усієї правди? То ж бо й воно, що ніяк.

-         Але...

-         Ніяких але. Я тебе сам приб’ю, якщо ти зараз з нею не поговориш.

-         Але...

-         Чесне слово. І Гідо мені допоможе. Хлопче, тобі не набридло так боягузити? Вона ж сміливіша від тебе!

-         Іду вже, йду.

-         Успіхів тобі.

-         Дякую.

Томі та Пілар зустрілися на перехресті (щоправда, це погана прикмета). І одночасно почали говорити. Одночасно замовкли. Подивилися одне на одного і знову почали говорити. Потім розсміялися. Раптом Томі просто нахилився до неї і поцілував її – спочатку ніжно, потім все сильніше.

-         Пілар...

-         Томас, давай я скажу перша? Я прошу в тебе пробачення за все.

-         Я також. Це правда, у нас все починалося дуже погано, але я ніколи не відчував такого... до тебе я не зустрічав таких людей.

І хоча про любов між ними не було сказано ні слова, вони нарешті почувалися вільними бути разом. Іншого їм поки що не треба було. Окрім одного. Томі тримав її за талію, поки вона говорила. Перед усіма, кого колись образила, хто колись образив її. Вона пересилила свою гордість і свій страх, і у кожного попросила вибачення. Звісно, що не всі її зрозуміли.

Віко, яку ледь не вигнали зі школи, яку вважали проституткою, яку діставала Ложа – і все через Піллі – потиснула плечима і відвернулася. Але Лухан їй посміхнулася.

Врешті решт це потребувало не так вже й багато мужності і приниження, як їй здавалося. Особливо з підтримкою Томаса. Пілар поцілувала його.

-         Знаєш, кому ми маємо бути вдячні?

-         Знаю. Пабло.

-         Та ні, Маріссі. Без неї я б не наважилася ні на що.

-         Зовсім ні, Пабло. Без нього я не наважився б з тобою заговорити.

-         Добре, їм обом.

Марісса подумала, що її білет до раю отримав тільки що перший клас.

 

imagino que te acercas y todo vuelve a empezar

Гідо і Пабло були у своїй кімнаті,  вони прямо в одязі завалилися на ліжка і пліткували про те про се. Тобто про Томі і Ману, бо дві такі новини в один день змусили всю школу поринути в океан романтики. Хлопці гуртом закуповували в крамничках квіти для своїх дівчат, ті годинами вибирали найкращу білизну, Ману з Мією зрозуміло за обставин відклали репетицію групи і закрилися у вагончику, Томі та Пілар так само зачинилися в комірчині під сходами, кімнату для мап зайняли Віко та Рокко, Лухан і Маркус взагалі невідомо де провели цей день, Фернанда і Іван були у спортзалі...

Якщо чесно, то Гідо аж бридко було від такої повальної закоханості. Він був самотнім і сумним, і геть не розумів Пабло, який з байдужим виглядом дивився у стелю, замість того щоб знайти свою Лолу.

-         Про що ти думаєш?

-         Так, нічого цікавого, - відповів блондин.

-         Я б на твоєму місці знайшов Лолу.

-         Мені не Лола потрібна, а вихід.

-         Щось сталося?

-         Зі мною тільки мій старий може статися.

-         Ааа... знову. Чого він хоче?

-         Щоб я летів до Нью-Йорку, на тиждень.

-         Тю на тебе, дурний. Я б молився на таку можливість – тиждень без школи, без контролю. Що хочеш, те і робиш.

-         По перше, старий мене припаше, я йому там потрібний з якоюсь конкретною метою, а не щоб під вечір було з ким посваритися.

-         То й що, попрацюєш трохи, трохи розважишся.

-         А по друге, мені не хочеться розважатися.

-         Що? Ти зовсім втратив розум?

-         Просто немає настрою. Піду краще провітрюся.

-         Старий, не депресуй.

Звісно, головною причиною його поганого настрою був літак. Що ж іще? І це не мало ніякого відношення до Марісси.

Тільки чомусь йому здавалося, що без неї ніщо, навіть Нью-Йорк, не буде цікавим.

Пабло йшов на вулицю, періодично натикаючись на дівчат і хлопців, що цілувалися по кутках, все прискорюючи крок, доки не опинився на східцях, надворі. Було прохолодно, але це його мало хвилювало. Було ще й трохи сумно, але він і сам собі не пояснив би чому. Тому він просто сів на східці і дивився у нічне небо.

-         Не посунешся?

 

Насправді він не хотів розмовляти зараз з Лолою, тому і втік зі школи, обмізковуючи, як можна безболісно її позбутися. Маріссі кортіло заморочити йому голову, щоб він не здогадувався про її справжні наміри, але це мало також ефект, на який вона не розраховувала. Тепер він просто не міг викинути її з голови. Тож коли почув цей голос, то трохи здригнувся. Розмовляти з кимсь настрою не було.

Кого він найменше очікував побачити, так це Паулу. Яка, звісно, була не Паулою, а просто духом часу, який вже всім набрид.

-         Сідай.

-         Ти якийсь занадто спокійний.

-         А через що мені нервувати?

-         Ти не назвав мене по імені, всі попередні так робили.

-         Попередні хто? – спитав він.

-         Ти ба який. Деякі твої знайомі. Добре, я – Дух часу. Я маю тобі бачитись, як якийсь знайомий, з яким ти дуже давно не спілкувався, - дух явно потрапив у незвичне становище.

-         Ну, приблизно. І чого тобі від мене треба?

-         Ти невірно ставиш питання. Це тобі від мене потрібна підказка. Сьогодні ти можеш зробити найбільшу помилку в своєму житті, а я, добра душа, допоможу тобі її уникнути.

-         Ти просто справжня мати Тереза. Тобі з цього який зиск? – саркастично додав Пабліто, навчений своїм батьком.

-         Що?

-         Чому я маю вірити, що ти мені допоможеш? І як потім за цю допомогу розплачуватись? – для тих, хто в бронепоїзді, пояснив Пабло.

-         Вважаєш, що ти найрозумніший?

-         Дякую, я справді так вважаю. І слухати тебе не стану, мене це не цікавить. Якщо я зроблю якісь помилки, то тільки тому, що сам їх заслужив за свою дурість. Хоча, взагалі то, я не вважаю, що кинути Лолу – помилка.

Дух здивовано на нього подивився, і відчув, що тут нема чого робити. Знизав плечима і зник.

-         Чао, - додав Пабліто.

-         І тобі привіт. Чого ти тут робиш так пізно? – пролунало за його спиною.

-         Ману, Мія? Щось ви занадто швидко повернулися, - посміхнувся той, бо без посмішки на них дивитися було неможливо.

Їх закохані обличчя і неможливість на секунду розняти руки і не торкатися одне одного, їх ніжні погляди викликали заздрість і одночасно віру в справжнє кохання.

-         Блас сьогодні злий, перевірятиме, щоб усі були по кімнатах.

-         Ми маємо ще тобі подякувати, - додав Ману

-         Та нема за що. Я був просто декорацією в спектаклі Марісси. Я радий, що у вас все добре.

-         Ні, не добре, - сказала Мія.

-         У нас все просто чудово, - додав Ману, - Але чого ти тут сидиш один так пізно?

-         Бо у кімнаті злий Гідо, а по всій школі закохані парочки.

-         А ти до тих парочок разом з Лолою не належиш? – запитала Мія. Пабліто трохи скривився. Його вже справді дістало це запитання.

-         Просто хочу провітритись.

-         Колися, Пабло, у тебе ж все на обличчі.

-         Ну добре, мій старий хоче забрати мене на тиждень до Нью-Йорка, - і це було майже правдою.

-         Круто.

-         Нічого класного в тому не бачу.

-         Пабліто, я знаю, у тебе заплутані стосунки з батьком, але ж Нью-Йорк... Ми з моїм daddy сто разів туди літали, - на слові літали Пабло зблід, - і там просто все чудово.

-         Я був у Нью-Йорку, Мія. Мені також там подобається.

-         Тоді в чому проблема?

-         Як тобі сказати...

-         Прямо і скажи.

-         Ех... ну добре. Справа в тому що мені... неприємно користуватися літаками.

-         Ти боїшся? – засміявся Ману.

-         Вони у повітрі і їх ніщо не тримає, - буркнув Пабло.

-         Ти боїшся, - Агірре продовжував реготати.

-         Не слухай його, Пабліто, я тебе розумію. Вони такі важкі, один біс зрозуміє, як вони тільки не падають, а вони ще й часто підриваються, і пілоти втрачають керівництво над судном...

-         Мія, дякую, від твоїх слів мені полегшало, - саркастично промовив той.

-         А може... може ми складемо тобі компанію?

-         Що?

-         Ну, у мого батька багато справ у місті, і він може відпустити туди мене і Ману. Це буде неначе медовий місяць, правда, коханий?

-         Звісно, нема питань, я дізнаюся у Франко, - слова медовий місяць змусили Ману одночасно засяяти і почервоніти.

-         Справді? Це було б здорово, особливо... – якщо Марісса з ними поїде, - ні, нічого.

-         Я з ним пораджусь і скажу тобі. Якщо загинемо, то хоч усі разом, - невдало пожартував Мануель.

Але нічне небо вже не здавалося йому таким ворожим.

 

Марісса в цей час лежала в одязі на ліжку.

Вона не плакала, не псувала собі зачіску, але чомусь саме зараз їй було значно гірше, ніж кілька днів тому, за візиту Духа. Здавалося, вона зробила все, що могла – стільки добра, скільки вмістив Елітний Шлях. Але їй від того не краще.

Це було схоже на казочку про Карлсона – у мами був тато, а у тата була мама, і тільки Малюк...

Було б смішно, якби не було так сумно.

Від сьогодні їй і справді нема чого робити, - і нарешті Лука не звинуватить її в чийомусь нещасті. Звичайно, можна продовжувати шукати собі якісь справи – звести Лауру і Франціско чи, навпаки, розлучити Мору та Серхіо... але це здавалося їй надмірним. І нікому не потрібним.

Вона могла б поговорити з Лухан і відчути себе краще. Або з Мією. Господи, та навіть з Пілар. Але усі вони мали своє життя, і тільки Марісса Піа Спіріто жила чужим. Вона почувалася порожньо. Раптом заговорив її внутрішній голос.

Не треба себе дурити, мала, тобі не потрібні зараз ні розмови з подругами, ні дзвінки Соні. Твоя єдина проблема в тому, що ти й досі по вуха закохана у хлопця, який не вміє тебе любити. Він просто не вміє любити нікого. Колись ти думала, що він егоїст... але себе він теж не любить. І ти можеш скільки завгодно повторювати, що він погань, що він мерзота, що він просто ідіот... ти можеш справді так думати, але твоєму дурному серцю це вже не допоможе.

Щоб позбавитись кохання, тобі доведеться спочатку позбавитися свого серця.

Або... навіщо його позбавлятися? З ним можна просто навчитися жити. Прийняти його, як потребу у диханні, як сонце, як небо.

Вмирати щоразу, як побачиш його з іншою, розквітати під його поглядом, тамувати подих в очікуванні його посмішки і тонути в його очах. Дихати, коли й він, хворіти, коли й він, плакати разом з ним і сміятися також... Таке життя буде болючим, але матиме сенс. Чи не так?

-         Марі, сестричко... – прочинилися двері і показалася білява голова.

-         Мія, що ти тут робиш? Чому не з Ману?

-         Хто тобі сказав, що я без нього? – вона прочинила двері ще ширше, і Марісса побачила ще одну голову.

-         Привіт. До тебе можна?

-         Звісно.

-         Ми хотіли ще раз тобі подякувати. І за листа, і за можливість порозумітися.

-         І за вечерю, - додав Ману.

-         Я знала, - руденька обійняла їх обох, - Що у вас все буде як треба. Тому що у вас справжня любов, а такою не можна пожертвувати. Ніщо її не варте.

-         Так. Щоб ти зрозуміла, наскільки ми тобі вдячні, ми хочемо зробити тобі невеличкий подарунок, - промовила Мія.

-         Що? Ні, не варто...

-         Ми втрьох летимо до Нью-Йорку. Франко оплатить нам подорож.

-         Справді? Як чудово, - ентузіазм Марі був трохи награним, але вона не хотіла засмучувати своїх друзів, - Надовго?

-         Ні, на тиждень. Цих вихідних.

-         А візи?

-         Тато сказав, що проблем не буде.

-         Ти поїдеш?

-         Звісно. Дякую вам, але киш звідси. Ваші очі так сяють, я ж бачу, що ви хочете залишитися удвох.

-         Ти...

-         Та все гаразд, ідіть, - вона широко усміхнулася і виштовхала їх за двері.

Можливо, в іншій країні, у великому місті буде легше примиритися з таким життям, яким їй доведеться жити – щоб залишитись собою, зберегти своє серце, свій запал, енергію. Вона звикне жити без Пабло.

 

te amo en cada verso y en cada madrugada te amo en los sillencios y cuando todo calla que hacer si tu me faltas que hacer si no tengo que solas las mananas si no esta tu mirada

-         Але тут по два сидіння у проході, - сказала Марі, роздивляючись літак.

Був вечір, майже ніч, і тріо стояло в аеропорту, готуючись до відльоту.

-         Угу, але не хвилюйся, ми все одно маємо сидіти десь поруч.

-         Так, сестричко, якщо тобі буде сумно, зможеш познущатися зі стюардес.

-         І зовсім я ніколи ні з кого не знущалася, - більше для вигляду надула вона губи, - Ну добре. Але тільки коли тому і справді була причина, і аж ніяк не з нудьги.

-         Ти не ображаєшся? – запитав Ману, - Я можу сісти окремо, і ви з Мією пропліткуєте усю дорогу... – виглядав він при цих словах як на похороні.

-         Не неси дурниць, Ману, я не стану вам заважати. Я ж не мале дитя, сама себе розважу. Але тобі доведеться занести мої речі.

-         Після того, як я влаштував багаж Мії, мене вже ніщо не лякає, - Агірре подивився на її сумку, - Принаймні хоч ти не тягаєш за собою усілякий мотлох.

-         На що це натякає мексиканська мавпа?

-         На те, кохана, що деякі Барбі везуть до Нью-Йорка забагато косметики, - відповів Мануель і легко поцілував її надуті губи.

Мія солодко усміхалася, не в силах відвести від нього погляду.

-         Здається мені, організація діабетиків заборонила такі поцілунки, - прокоментувала Марі.

-         Знаєш, сестричко, іноді мені здається, що це тільки сон. І тоді стає так лячно... але він щоразу повертається.

-         І не дивно. Це моє, - і показала на крісло у середньому проході.

-         Так. Я піду, не сумуй тут без мене. І слідуй своїм власним порадам, - загадково додала Мія, і пішла далі, чекати на Мануеля.

-         Що? – не зрозуміла Марі.

Їй було прохолодно, тож вона закуталася тісніше в червоного шарфа і порахувала, чи скоро роздаватимуть шоколад і як швидко вдасться заснути. Вона розглядала спинку сидіння перед нею, тому і не помітила, як з’явився її сусід.

Який, і не дивно, також не був достатньо спостережливим. Оскільки міцно закрив очі, стиснув кулаки і зуби та намагався змусити себе не боятися. Він впав на сидіння, і тільки тоді почув здивоване:

-         Пабло?

-         Марісса?

І в один голос

-         Ти що, також летиш?

-         Я, мабуть, щось пропустила, - почала Марі, - Ти летиш до Нью-Йорка?

-         Ну так... Мій старий домовився про це більше тижня тому. А Мія з Мануелем вирішили полетіти зі мною. Я не знав, що ти також.

-         Я також не знала, - вона раптом озирнулася, і побачила дві біляві голови, - Вони мали б мені сказати.

-         І тоді ти б не летіла...

-         Чому ж, я люблю Нью-Йорк.

-         Навіть у моїй компанії?

Марісса трохи засумнівалася, але це було майже непомітно.

-         Звісно. Ми ж друзі.

-         Угу, - Пабло себе не обманював з цього приводу, - Друзі.

-         А Лола не летить?

-         Ні. Чому вона має летіти?

-         Твій старий завжди дбає про твоїх дівчат.

-         Загалом так, але ми з Лолою більше не зустрічаємося.

-         Чому? – для Марі це був справжній день сюрпризів.

-         Просто не зустрічаємося.

-         Ти засмучений?

-         Зовсім ні.

-         А чому тоді такий блідий?

-         Тому... – Пабло замовк на півхвилини, - Розумієш... Тому що... я не люблю літаків.

Марісса трохи посміхнулася, подивилася на нього і взяла його руку.

-         Знаєш, супермен, ти можеш мені прямо сказати, що боїшся літати.

-         Я боюся літати, тепер задоволена? – він починав сердитися.

-         Звісно.

-         Тобі приємно, що я зараз у цій бляшанці?

-         Мені приємно, що ти нарешті це кажеш. Боятися літати значно краще, ніж боятися правди, Пабліто. Не хвилюйся, все буде нормально.

-         Тобі легко казати... – Марі його обірвала.

-         Заспокойся. Все буде гаразд. Може, заспівати тобі колискову?

-         Якщо ти серйозно, то я пішов шукати парашута.

-         Ти жартуєш, це гарна ознака, - вони і не помітили, як злетіли.

Мануель в цей час задоволено посміхався. Врешті решт, вони мали повернути Марі цю послугу, хоча до останнього сумнівалися, що зробили вірно. Мія вдавала, що зовсім не переймається, але Ману був впевнений, що Спіріто та Бустаманте передусім переріжуть одне одному горлянки пластиковими ножами, які видають у літаках з обідами, і тільки потім, якщо виживуть, зможуть поговорити.

-         Все склалося непогано.

-         Так, поки що все чудово, але перестань туди дивитися. Під твоїм наглядом, мій любий ацтеку, вони зніяковіють.

-         Якщо помітять.

-         Не помітять, бо ти перестанеш туди дивитися.

-         Чому ти так думаєш?

Замість відповіді Мія притягнула його до себе і поцілувала. Звісно що Ману забув і про пару, і про літак, і взагалі не міг пригадати, як думати. Саме в цей чудовий момент літак затрусило.

-         Це просто повітряна яма, - сказав Ману.

-         Боюся, що ні. Вони за кілька секунд минають, - вона вхопилася за ручки свого сидіння.

За кілька хвилин цієї постійної трусанини жінки, що були в салоні, почали тихенько верещати, і навіть маленькі діти прокинулися і почали плакати.

-         Я боюся, Ману.

-         Я з тобою, - вона поклала голову йому на коліна, - Не переживай.

Він доторкнувся до її вуст, і пестив її довге світле волосся, доки Мія намагалася заснути – щоб не думати про погані передчуття.

-         Ми падаємо, точно, - проказав Пабло.

-         Ні, ні, це просто повітряна яма. Не хвилюйся, Пабло, нічого не відбувається.

Всі навколо заверещали ще дужче.

-         Не хочу помирати, - Пабло зблід ще дужче, якщо таке було можливо, і сильніше стиснув ручки свого крісла, - Я не хочу помирати.

-         Заспокойся, - продовжувала Марісса, хоча її руки вже трохи трясло, - Нічого не відбувається, і чесне слово, нічого поганого не станеться.

-         Я не хочу померти...

-         Так, розумію.

-         Померти, а ти нічого не знатимеш. Я не можу без тебе.

-         Пабло, це ти просто...

-         Ні, ні, ще раз ні, - перебив він її, - Насправді. Я тебе кохаю.

Марісса подивилася на нього, в її погляді змішалися острах, подив і щастя.

-         І це не має ніякого відношення до страху. Я дуже тебе кохаю, і просто хочу, щоб ти це знала.

-         Я... – Марі сама від себе такого не чекала, але ніжно усміхнулася і сказала, - Я також.

Посеред паніки, у падаючому літакові, вони таки знайшли себе. Їх губи зустрілися, і вони вже не могли зупинитися чи відпустити одне одного, їх пристрасть витіснила страх. Вони шалено цілувалися, і навіть не помітили, що літак перестало трусити, що стюардеси всіх заспокоїли, і що тепер і Мія, і Ману на них дивилися. Вони цілувалися так довго, так солодко, пристрасно і закохано, що навіть сусіди почали на них обертатися. Але їм було байдуже. Марісса Піа Спіріто, а з нею і Пабло Бустаманте, ще за життя опинилися у раю, на який так довго добували право. І цей рай був на двох.

 

Snusmumrik